Пальцями на склі малюю сніг –
Білий і холодний як зима.
Теплі кроки твоїх босих ніг
Розтоплюють його і він – вода.

Хочу чути тихий голос твій,
Як шепочуть гаряче вуста;
Торкатися очима твоїх вій,
Змішуючи подих у вітрах…

Серцем битись хочу я в тобі;
Замінити кисень на любов!
Малювати хочу я на склі:
Сніг і зиму, щоб зігріла знов.

Ты была так близко, так спонтанно.
Твой взгляд был больше чем любовь!
Но как-то непонятно, как-то странно
Ты исчезаешь вновь и вновь…

То воздухом прохладным появилась,
То снегом падала в ладони не спеша,
То огоньком в дали наивно скрылась,
Даря надежду, оставляя без «гроша».

«Ты где?» — кричу я томно и нелепо.
Ты здесь. Ты там. Везде ты!
Кричу безмолвные слова свирепо,
Кричу, ведь ты в безумие одета,
Оставив мне осколки лета…

Якщо зникаєш, то зникай…
Якщо не знаєш, то не знай!
Та не кажи мені «бувай»-
Любов на згадку залишай.

І ті сторінки небуття
Згорни до купи та спали,
Або залиш для каяття,
Щоб повернутися могли.

Чорнилом із солоних сліз
Пиши без помилок листи.
Малюй там щастя повен віз,
Малюй троянди пелюстки,

Щасливі усмішки й думки,
Обійми і солодкі поцілунки.
Малюй, що хочеш ти,
Бо це не просто є малюнки…

Якщо зникаєш, то зникай!
Бери усе що тобі треба!
Любов мою запам’ятай,
Запам’ятай ти сльози неба.

Димить «Гламур». Її думки в полоні літа-
Зникають мляво з кожним подихом журби.
Сама. Став бавитись волоссям вітер,
Примруживши їй очі. Погляд в нікуди…

Промінням сонця на бокалі з-під вина
Виблискують останні каплі сподівання:
«Можливо він прийде, не залишуся сама.
Я вірю що мине… я вірю у кохання!».

Він не найде й вона це добре знає.
Його нема — він це вино, що допила.
Він — це журба, що душу розриває!
Вона зробила що змогла… Пішла.

Ніч з дощем брудні танцюють танці.
Дивними словами наповнюють папір;
Граються у пристрасть неначе ті коханці,
Що сором втратили і вибігли на двір.

Барвами із блискавок грім їх повінчає,
Вітер позолотою устелить їхній шлях.
Феєрія природи під звуки заспіває
Закоханих у вічність — у людських серцях.