Мамо, забери мене до себе!
(Плакало дівчатко синьооке)
Мамочко, рідненька, виглянь з неба,
Де ти є? Воно таке широке!

Може на отій сумній хмаринці,
Що, мов пташка, крила опустила?
Повернись, сумую наодинці,
Брат казав, до зірки полетіла.

Де та зірка? Я на неї хочу!
Я слухняна, мамо, відзовися!
З сумом зорі відвертали очі,
А по личку градинки лилися.

Упрямство с ревностью сошлись на поле брани:
Его упрямство, ее ревности всерьез.
Размыты берега и стерты грани
Меж их любовью и обидами до слез.

Взаимные упреки ранят души
И болью отзываются в висках,
Уже ль возможно, что они потушат
Огонь, горящий в пламенных сердцах?

Остановитесь! Вспомните обеты,
Под Мендельсона дадены навек,
Не слушайте «наушные» советы
Какой бы ни давал их человек.

Не предавайте! Уступайте! Доверяйте!
Не расставляйте точки сгоряча!
Друг друга берегите! Не теряйте!
Не торопитесь все рубить с плеча!

Життя – це незбагненний океан:
То зачарує, то зведе в туман,
То завирує, застугонить,
Вмить хвилю до небес нагонить,
Жбурляє в скелю піну з серцем,
Підмінить мед хмільною з перцем…

І знову тиша, знову сонце
Ласкаво зазира в віконце.
Стихає біль і сохнуть сльози.
До ніг схиляються мімози,
Доріжка з пелюсток троянди
Спокусить мрії в різні мандри.

Нікому не дано пізнати,
В наступну мить чого чекати.
Затишшя, злагоди й любові
Чи ворожнечі, воєн, крові.
Чи зради, ревнощів і смутку,
Чи миру і в сім'ю прибутку…

Хто спір веде з дев’ятим валом,
Його приборкує з запалом,
Лиш той живе, не виживає.
Тому ж, хто слабкодухість має
Й стихію подолать нездужа,
Життя – не океан, калюжа.

Йде суд. На лаві звинувачених КОХАННЯ, —
Таке розгублене, збентежене сидить.
(Якого прагне прокурор зізнання?
Що то за блазні свідчать у цю мить?)
Народу різного зібралося чимало:
Від юні до сиви'х поважних літ,
До всіх-бо те кохання завітало,
На кожному залишило свій слід.
Суддя дослухав «праведнії» речі,
Поважно встав, — затих бджолиний рій,
Промовив до малих і до старечі:
— Що ж, люди, вирок маю свій!
Але я слово надаю КОХАННЮ,
Для самозахисту йому відвожу час,
До вироку промову цю останню
Прослухайте уважно, прошу вас.
КОХАННЯ мовчки з лави підвелося,
Поглянуло, немов підбитий птах:
«Ех, ви, чому ще здавна повелося
Шукати винних у своїх гріхах?
Я ж не людина, я не маю тіла,
Яке б за грати, чи гвіздками до стовпів…
Я – ваші прагнення, бажання, мрії, сила,
Я – лиш емоції, я – прояв відчуттів.
У кожного із вас своя дорога,
Я – ваш сліпий, ви всі – поводирі.
Коли не той, не та – біль і тривога,
Якщо знайшов – троянди до зорі!
Тож бережіть троянди, поливайте,
Не кидайте сторонньому до ніг,
Плекайте почуття, мене плекайте,
Тоді не сльози, а довкола сміх!»
У залі тиша. Хтось до долу тупить очі,
У когось сльози капають із вій,
Хтось зрозумів як зміг слова пророчі,
Своя є правда у людей і розум свій.