Не треба слів: ти вже сказав доволі.
Почула я що треба і що ні…
Тепер пусти: я хочу вже на волю,
Хоч і без крил — ти їх зламав мені.
І не тримай: я не люблю насилля,
Не можу бачити брехню в очах твоїх.
Ти не приклав ні одного зусилля,
Щоб злість хоч трохи пригасити в них.
Я все терпіла… В довгих й нудних муках,
Плекала думку: «може, це мине?..»
А ти стискав до болю мої руки,
Калічив душу, убивав мене…
Тепер усе: закінчились страждання, —
Не маєш влади більше надо мною.
«Прощай!..» — скажу… Й сховаю у мовчанні:
«Я назавжди залишуся з тобою...»

by Nickol` ©

Смотрю на часы: без пятнадцати осень.
Опять! Ведь недавно пробило пол лета!..
А ты обещала вернуться лишь в восемь.
Осталось недолго — дождаться рассвета.
Улягусь в постель — убаюкивать зиму.
Так пусто внутри, словно бомба взорвалась.
Любил я тебя по-весеннему сильно,
А ты в пол десятого прочь убегала.
Вот так и сейчас: на часах ровно осень,
А в сердце — пол лета… Ну, может быть, август…
Хоть ты обещала вернуться лишь в восемь, —
Я в девять, наверно, с надеждой расстанусь…

by Nickol` ©