Вклонімося доземно ветеранам,
Пекельним спогадам і неминучій сивині,
Їх мужності і їх болючим ранам,
Далекій юні, що приходить лиш вві сні.

Вклонімося, наперекір ганебним спорам
Про прапори й паради (сором тим)
Низький уклін вам, немічним і хворим,
Але нескореним, душею молодим!!!

Із Христовим Воскресінням
Щиро Вас вітаєм!
Жити в радості й любові
Від душі бажаєм.
Запашною нехай буде
Великодня паска
І довіку буде з Вами
Світла Божа ласка!

Быть избранным или отверженным подчас
За нас судьба или злой рок решают.
Иные страстно ждут свой звездный час,
Но, так и не дождавшись, умирают.

Спешите радоваться милостям судьбы
И не кляните мелкие невзгоды,
Проходит все, но остаемся мы-
В потомках повторимся через годы…

Плаче осінь сивими дощами,
Різнобарв’я кидає до ніг.
Я полину думками до мами,
Зазирну за батьківський поріг.

Ми так рідко бачимось, рідненька,
Вже давно живу в чужім селі.
Я сумую часто, мила ненька,
Згадую, як ми були малі.

Всі дитячі мрії й сподівання
Сповна легко втілила в життя –
Діти, дім, професія, визнання.
Далі що? Непевне майбуття?..

Сипле осінь жолуді в долоні,
Осінь в серці, осінь у літах –
Вже мої злегка сивіють скроні.
Що зі мною, мамо, що не так?

Підросли, окріпли мої діти,
Вилітають пташечки з гнізда.
Плакати мені, а чи радіти,
Бо ж для них пора ця – золота!

Стихне дощ, калина на подвір’ї
Сонечком яскравим заіскрить,
Стихне біль, бо я з тобою, рідна,
Подумки пораджусь, хоч на мить.

Хоч в уяві пригорнусь до серця,
Ніжні руки сповнені жалю.
Мамочко, матусю, ти не сердься,
Я тебе люблю, люблю, люблю!

Знаешь, Сережа,
Пожалуй, прощу.
Не потревожу,
Не отомщу.
Не упрекну
За обиды,
За ложь,
За одиночество,
Нервную дрожь.
Что не дарил,
Не берег,
Не ценил,
Больше не вспомню.
Нет злости,
Нет сил.
Книгу о жизни с тобой
Я прочла.
Нужным сказать тебе
Вот что сочла:
Жизни из жалости
Не допущу.
Больше не верю,
Не жду,
Не ищу.
Больше не плачу
И ровно дышу.
Не кличу удачу,
Сама все решу.