Я боялась признаться себе,
Что не любишь.
Я боялась тебя потерять навсегда.
Я прощала, мирилась,
Хоть знала, что сгубишь.
Знала – сгубишь,
Но только не знала когда.
Так не любят, как ты!
Так не любят, я знаю.
Сердце вдребезги,
В мелкие клочья душа.
Но терплю, унижаюсь,
Зачем-то страдаю.
В ссоре чувства и разум.
Сама хороша.
Мне б уйти, позабыть,
Мне б с тобой распрощаться,
Четверть века вдвоем
Зачеркнуть навсегда.
Прочь умчаться хочу –
Точно так же остаться.
В этом слабость моя,
Наказанье, беда.

Де серце знаходиться, там треба жити,
Там збудуться мрії, розквітне любов,
Не поруч з «обов’язком» чахнути, скніти.
Причину піти кудись вигадав знов.

Втікаєш від мене, не дивишся в очі,
Хоч іноді й скажеш: «Тебе я люблю».
Не треба. Я більше не мрію щоночі,
Не тішусь надіями, сліз не проллю.

Тебе відпускаю. Чи зможу забути?
Яка в тім різниця? Тобі все одно.
Де серце знаходиться, там можеш бути.
А серце твоє не зі мною давно.

Я не такого прагнула життя
І не такою бачилася доля,
Кохати мріяла до забуття,
Не мала й гадки, що любов – неволя.

Невільниця, заручниця твоя,
Не відпускаєш ти і не жадаєш.
З тобою ніби і без тебе я.
Навіщо ж міцно так мене тримаєш?

Навіщо, як минули почуття,
Як зрада перекреслила кохання?
Минулому немає вороття.
Скажи, навіщо марні сподівання?

За що караєш, долечко, мене?
Я ж ніжна мати, вірная дружина.
Мить щастя з’явиться і промайне
Як примха вередливої дитини.

Я не такого прагнула життя.
З тобою не розквітла, а змарніла.
Я зайва! І це істина буття!
Що ж, прощавай! Я розправляю крила!