Світ розділився на біле і чорне,
Розділився на щастя і горе.
Є щасливі, бідні, багаті та злі,
Хтось купається в грошах,
Хтось ледь зводить кінці.

Є нахабні й прямі, є таємні і скриті.
Хтось живе просто так, хтось не втрачає ні миті.
Щиро цінять життя, інші йдуть без упину.
Носять тихо ножа, щоб штиркнути у спину.

І так тяжко стає від думки про те,
Що рано чи пізно кожен помре.
І поки все добре: радіють, танцюють.
А тільки біда – враз всі дружньо горюють.

Гріхи замолити кожен в спромозі,
А вистоять день на пекучім морозі?
Ковбаси духм’яні за милу душу,
А хтось доїдає останню грушу.

І ніхто не спитає чи сам ти живеш,
Пліч о пліч спершись з ким по світу йдеш.
І крутишся якось бажаєш рятунку,
Давно не чекаєш ні від кого дарунку.

Ненавиджу

Ненавиджу брехню, насмішки і образи,
На вітер кинуті брудні, брутальні фрази.
Ненавиджу невизначеність й незнання,
Безтурботність, ледарство, кохання.

Ненавиджу пустих аби-що слів,
Пасмурних, похмурих, тихих днів.
Годин життя, коли чекаєш дива
Й коли ти розумієш, що лише дитина.

І так живеш, мрієш і шукаєш,
Нічого про навколишніх не знаєш.
Всі маски одягнули пурпурові,
Насправді ж всі вампіри, що жадають крові.

Ти ледь тримаєшся у цьому світі,
Ти мрієш про майбутнє, сім’ю й що в тебе будуть діти.
Та що ти їм покажеш тут, на Батьківщині,
Одні лиш згублені, пусті, похмурі, сірі тіні.

На що це схоже? На любов чи на що?
Давно вже не бачу в очах я тривоги
Про те, що можуть нас розлучить,
Про те, що не будемо разом ніколи.

Давно вже не чути те слово: «Люблю!
Нікому не віддам, нікуди не відпущу!»

На що це схоже? На турботу чи на що?
Коли про себе байдуже, аби було їй добре.
Коли про себе ти забуваєш не на мить.
Коли сидиш біля неї, а вона спокійно спить.

На що це схоже? На допомогу чи на що?
Коли тобі тяжко, а вона іде з пустими.
Коли вона втомилась, і ще не до кінця,
Довела всі справи за день до пуття.
Ти своє зробив і в неї забрав,
Частину турбот, частину її справ.

На що це схоже? На звичку чи на що?
Коли тобі вже все одно, та тільки щось тримає.
Ти усвідомив вже давно,
Що кохання нема, воно не буває.
Ти наче ідеш, а потім в пітьмі,
Коли закриті в тебе сині очі
Автоматично йдеш туди,
Де проводив тихі чорні ночі.
Ти ладен бігти куди-небудь без вороття
Аби забути все що стільки було
Це як якесь страшне гірке прокляття,
Що наставля весь час на тебе дуло.

На що це схоже? На казку чи на що?
Та тільки в казці кінець бува щасливий,
А тут реальність, буденність, ось воно,
Кінець той окаянний, нікчемністю бурхливий.

Нема того тепла, нема тієї ласки,
Що так жінкам потрібна, не тільки лиш мені.
Облізли вже давно, яскраві ніжні фарби,
Залишилось похмуре, життя навік в пітьмі.

Є очі самотні, живі є очі,
Глибокі, красиві і кольору ночі.
Блакитні, мов небо, весняного дня
І ті, що не бачать спокійного сна.

Є очі смугляві і карі, і сірі,
І ті, що не знають ні жалю, ні міри.
Є очі щасливі і просто жадані,
А є ще і очі до цього незнані.

Є очі, що терплять нелюдське знущання,
І ті, що кричать всім скорботне прощання.
Є очі пусті і повні любові,
Є очі смішні і куті в неволі.

Та байдуже зовсім, які в тебе очі,
Який у них колір, засмага і вид.
І знаю напевно, що кожен захоче,
Побачити сонце і свій рідний рід.

А той, хто ніколи не бачив дороги,
І той, хто ходив сам тільки уві сні,
Віддав би все за хвилю насолоди,
Аби поглянуть на те, що бачать всі.