Життя – це незбагненний океан:
То зачарує, то зведе в туман,
То завирує, застугонить,
Вмить хвилю до небес нагонить,
Жбурляє в скелю піну з серцем,
Підмінить мед хмільною з перцем…

І знову тиша, знову сонце
Ласкаво зазира в віконце.
Стихає біль і сохнуть сльози.
До ніг схиляються мімози,
Доріжка з пелюсток троянди
Спокусить мрії в різні мандри.

Нікому не дано пізнати,
В наступну мить чого чекати.
Затишшя, злагоди й любові
Чи ворожнечі, воєн, крові.
Чи зради, ревнощів і смутку,
Чи миру і в сім'ю прибутку…

Хто спір веде з дев’ятим валом,
Його приборкує з запалом,
Лиш той живе, не виживає.
Тому ж, хто слабкодухість має
Й стихію подолать нездужа,
Життя – не океан, калюжа.

Йде суд. На лаві звинувачених КОХАННЯ, —
Таке розгублене, збентежене сидить.
(Якого прагне прокурор зізнання?
Що то за блазні свідчать у цю мить?)
Народу різного зібралося чимало:
Від юні до сиви'х поважних літ,
До всіх-бо те кохання завітало,
На кожному залишило свій слід.
Суддя дослухав «праведнії» речі,
Поважно встав, — затих бджолиний рій,
Промовив до малих і до старечі:
— Що ж, люди, вирок маю свій!
Але я слово надаю КОХАННЮ,
Для самозахисту йому відвожу час,
До вироку промову цю останню
Прослухайте уважно, прошу вас.
КОХАННЯ мовчки з лави підвелося,
Поглянуло, немов підбитий птах:
«Ех, ви, чому ще здавна повелося
Шукати винних у своїх гріхах?
Я ж не людина, я не маю тіла,
Яке б за грати, чи гвіздками до стовпів…
Я – ваші прагнення, бажання, мрії, сила,
Я – лиш емоції, я – прояв відчуттів.
У кожного із вас своя дорога,
Я – ваш сліпий, ви всі – поводирі.
Коли не той, не та – біль і тривога,
Якщо знайшов – троянди до зорі!
Тож бережіть троянди, поливайте,
Не кидайте сторонньому до ніг,
Плекайте почуття, мене плекайте,
Тоді не сльози, а довкола сміх!»
У залі тиша. Хтось до долу тупить очі,
У когось сльози капають із вій,
Хтось зрозумів як зміг слова пророчі,
Своя є правда у людей і розум свій.