Плаче осінь сивими дощами,
Різнобарв’я кидає до ніг.
Я полину думками до мами,
Зазирну за батьківський поріг.

Ми так рідко бачимось, рідненька,
Вже давно живу в чужім селі.
Я сумую часто, мила ненька,
Згадую, як ми були малі.

Всі дитячі мрії й сподівання
Сповна легко втілила в життя –
Діти, дім, професія, визнання.
Далі що? Непевне майбуття?..

Сипле осінь жолуді в долоні,
Осінь в серці, осінь у літах –
Вже мої злегка сивіють скроні.
Що зі мною, мамо, що не так?

Підросли, окріпли мої діти,
Вилітають пташечки з гнізда.
Плакати мені, а чи радіти,
Бо ж для них пора ця – золота!

Стихне дощ, калина на подвір’ї
Сонечком яскравим заіскрить,
Стихне біль, бо я з тобою, рідна,
Подумки пораджусь, хоч на мить.

Хоч в уяві пригорнусь до серця,
Ніжні руки сповнені жалю.
Мамочко, матусю, ти не сердься,
Я тебе люблю, люблю, люблю!