Тихий день…
Сіріє підвіконня…
Між людей —
незвідана безодня.
Всі шляхи
проходять мимо…
знову.
Навкруги я чую
тиху змову.

І нехай!
Нехай! Я буду сильна!
Пролечу над світом,
змахну крильми.
Опущусь на твоє
підвіконня.
Й помовчу,
як стомлена безодня.

Серед снів — одноманітні лиця.
Чую спів? — Та ні, то небелиця.
Тиха ніч…
Лиш прохолода стогне.
Поміж свіч
чиясь рука холоне.

Я прийду!
Прийду, хоч буде важко!
Заспіваю,
як тендітна пташка.
Тільки б ця
незвідана безодня.
Відійшла
від твого підвіконня…

Ззовні — це простий міраж
І сил не вистачає боротись.
Я раз летіла, здіймалась раз,
Частіше шукала користь.
Я слів потоптала загублений рай,
в пеленах, пожовклих від сонця,
я знову здавалась… І сліз через край…
І лють у своїй оболонці…
Думки не потрібні…
Я в тиші знайду загублені ноти історій.
Журбу за журбою в ланцюг покладу…
Закрию життя у скрипторій.
І чорні монахи на білий папір
пером нанесуть мої рани…
Я вже не людина, я стомлений звір,
якому немає пошани…

Гуляю вулицями ночі,
не наяву, а у вісні.
Бо я закрила свої очі
під звук романсу-пісні.
Не хочу плакати – боюсь.
Уява щирістю чарує
і я цьому уже корюсь.
Чого спинилася і стала?
Чому стомилася, зніміла?
Не ворушусь аби не впала,
щоби від болі не зомліла.
Я знаю, що чекати стану
хоч вічність, я переживу.
Кохання прийде не в оману,
чекатиму, бо на землі живу.

Как молодость влюбленная в беспечность,
я тщетно жду очередной сюрприз судьбы.
И с верою своей на вечность
останусь ждать на берегу любви;
с отчаяньем, теряя человечность.

Как дикий вопль, летящий с бездны,
как боль погасших звезд небесных–
не ожидаемо и безвозмездно,

( Читати далі )

Топити в дощі власну сутність і тіло,
ховати в краплинах скорботу і жаль…
Я хочу продати сьогодні печаль,
нехай пропадає вона, як хотіла,
щоб зникнула Я з

( Читати далі )