Не знатиме матінка, де я гуляла довго так. Бо ніч купальська, і є для того щоб до ранку кохатися з голубом моїм сизокрилим. Тії очі його блакитні – наче небо, цілувати. Теє личко біле — наче молоко плекати, теє тіло орлине, всю нічку обіймати. Любити, любити аж до скону, щоб не було до ранку ні щастя, ні суму.А як ту папороть знайдемо, то і любов наша вічна буде. Та важко то, бо у водяних і русалок свої плани, як наблизити людей до себе. Вийде русалка на берег, золоті кучері свої чесати, манить- манить. Так і топляться тії молодики у воді. Не один так пропав хлопчина на нашому селі. То мушу берегти свого коханого. От саме зараз вийду з-за пагорба, а він там біля ватри тішиться, от зараз, ось ще трішечки, вийду тай зацілую його. Он, он де пташок мій, та як прибіжу, як обійму, то і тепло на душі. А за вечером, то й ніч темна -темна на зміну приходить, наче сусіди моєї Катерини -волосся чорне. Пустила вінок тай гайда через ватру стрибати, душою радіти. Тай коханого свого з собою взяла.А як усі шукати той цвіт чудний пішли, той забула я за те, так одурманили мене цілунки ті палкі. Те як шию, тай груди любий мій пестив, те як любив мене жадано. А як почув той спів, то й наче не було коханого мого. Побіг з шалем на нього. Вийшов до берега, тай узрів, ту дияволицю водяну, а волосся наче сонце в неї, тай так світило, що засліпило голуба мого. Той пішов до неї у воду. Ой леле моя, леле. Та як цілувала та русалка, та як пестила під тим місячним сяйвом. А тії вуста солодкі то лизала, то кусала. Одежу рвала на нім, тай у воду кидала. Тай пливла то від одного берега з ним, то до іншого. А місяць той ясний, всю ріку освітив, а вінки на нім зі свічками, наче тії зорі яснії.Та не було мені краси у тому, бо билось серце у грудях наче тая голубка, наче вилетіти з неволі хотіла. Тай вилетіла. З того часу стала я рабинею водяною ,і не одне життя молодика загубила.