Тихо! Чуєш, він співає? – Вітер осені з дощем в дуеті.
Так холодно, так вогко і без крайнощів плаксиво…
Десь за вікном, виром диких почуттів і силуетів
Малюється кохання барвами із золота ліниво.

Можливо там, за тим вікном зникаєш ти безслідно;
Можливо десь шукають саме те, що ти не встиг…
Тютюн та кава, номери всі стерті — вже не видно,
Тих подивів

( Читати далі )

Не знатиме матінка, де я гуляла довго так. Бо ніч купальська, і є для того щоб до ранку кохатися з голубом моїм сизокрилим. Тії очі його блакитні – наче небо, цілувати. Теє личко біле — наче молоко плекати, теє тіло орлине, всю нічку обіймати. Любити, любити аж до скону, щоб не було до ранку ні щастя, ні суму.А як ту папороть знайдемо, то і любов наша вічна буде. Та важко то, бо у водяних і русалок свої плани, як наблизити людей до себе. Вийде русалка на берег, золоті кучері свої чесати, манить- манить. Так і топляться тії молодики у воді. Не один так пропав хлопчина на нашому селі. То мушу берегти свого коханого. От саме зараз вийду з-за пагорба, а він там біля ватри тішиться, от зараз, ось ще трішечки, вийду тай зацілую його. Он, он де пташок мій, та як прибіжу, як обійму, то і тепло на душі. А за вечером, то й ніч темна -темна на зміну приходить, наче сусіди моєї Катерини -волосся чорне. Пустила вінок тай гайда через ватру стрибати, душою радіти. Тай коханого свого з собою взяла.А як усі шукати той цвіт чудний пішли, той забула я за те, так одурманили мене цілунки ті палкі. Те як шию, тай груди любий мій пестив, те як любив мене жадано. А як почув той спів, то й наче не було коханого мого. Побіг з шалем на нього. Вийшов до берега, тай узрів, ту дияволицю водяну, а волосся наче сонце в неї, тай так світило, що засліпило голуба мого. Той пішов до неї у воду. Ой леле моя, леле. Та як цілувала та русалка, та як пестила під тим місячним сяйвом. А тії вуста солодкі то лизала, то кусала. Одежу рвала на нім, тай у воду кидала. Тай пливла то від одного берега з ним, то до іншого. А місяць той ясний, всю ріку освітив, а вінки на нім зі свічками, наче тії зорі яснії.Та не було мені краси у тому, бо билось серце у грудях наче тая голубка, наче вилетіти з неволі хотіла. Тай вилетіла. З того часу стала я рабинею водяною ,і не одне життя молодика загубила.

Смотрю на часы: без пятнадцати осень.
Опять! Ведь недавно пробило пол лета!..
А ты обещала вернуться лишь в восемь.
Осталось недолго — дождаться рассвета.
Улягусь в постель — убаюкивать зиму.
Так пусто внутри, словно бомба взорвалась.
Любил я тебя по-весеннему сильно,
А ты в пол десятого прочь убегала.
Вот так и сейчас: на часах ровно осень,
А в сердце — пол лета… Ну, может быть, август…
Хоть ты обещала вернуться лишь в восемь, —
Я в девять, наверно, с надеждой расстанусь…

by Nickol` ©

Вітер ледь торкався листя,
мрійливо йдучи по воді,
у небо синє він дивився.
Аж раптом вітер десь пропав:
він в темні води погрузився…

Можливо страх мене пройняв
бо несподіваність буття
малює те, що не бажав!
В душі мелькнуло каяття:
«товариш мій на дно упав».

Вода стояла мертвим шовком-
холодним, поглинаючим тепло;
і птаха музика замовкла,
все зникло — в морок понесло.
Один, неначе в стогі сіна голка.

Збираю камінці на хвилях-
піднявся він і дно перевернув.
Із повінню, зрівнявся в милях-
несе її, розпилює; що сили дув.
Збираю камінці на хвилях…

С Днем Св. Валентина всех!

Є очі самотні, живі є очі,
Глибокі, красиві і кольору ночі.
Блакитні, мов небо, весняного дня
І ті, що не бачать спокійного сна.

Є очі смугляві і карі, і сірі,
І ті, що не знають ні жалю, ні міри.
Є очі щасливі і просто жадані,
А є ще і очі до цього незнані.

Є очі, що терплять нелюдське знущання,
І ті, що кричать всім скорботне прощання.
Є очі пусті і повні любові,
Є очі смішні і куті в неволі.

Та байдуже зовсім, які в тебе очі,
Який у них колір, засмага і вид.
І знаю напевно, що кожен захоче,
Побачити сонце і свій рідний рід.

А той, хто ніколи не бачив дороги,
І той, хто ходив сам тільки уві сні,
Віддав би все за хвилю насолоди,
Аби поглянуть на те, що бачать всі.

давай сховаємо цю ніч собі під вени
втечемо від усіх далеко за моря
і там ми будемо ходити вище неба
блукаючи під ліхтарями що горять

давай сховаємо цю ніч собі між пальці
де сріблястий місяць співатиме про нас
вже дощ буде падати на цвіт акації
що стомлено кружлятиме повільний вальс

давай сховаємо цю ніч собі у пам'ять
як знак що з'єднював минулого любов
я буду вірити що забере хтось камінь
із мого серця бо ніч ця приходить знов

Роман Штігер.

Мне позвонили по ошибке,
Спросили спьяну: «Ты жива?»
Я не смогла сдержать улыбки,
Но вдруг подумала: «Мертва!»

Мертва давно! Мертва серьезно!
Душа – пустыня, сердце – лед.
Ты сжег мне крылья, уничтожил.
Бесславно кончился полет.


( Читати далі )

Я испаряюсь…
Болью тающей во мне, брезгливо наслаждаюсь-
вкушаю сладкие остатки дней счастливых.
Без тебя я в облаках теряюсь. Разрываюсь…
И не хватает жутко мне глаз любимых.
Испаряюсь.

Ты смотришь на небо,
Ты молишься небу,
Блестит на ресницах слеза…
Ты хочешь покоя,
Ты хочешь победы,
Победы над собственным Я.
А демоны страсти
Дети несчастья,
Тебя

( Читати далі )

Метеорами падають слова,
запозичені із чужого серця.
Замість одного дня настало два,
тепер мені ось так здається.

Де була осінь, вже весна,
де було літо, стало зимно.
А на тобі чужа вина,
з чужого серця, як

( Читати далі )

Із Христовим Воскресінням
Щиро Вас вітаєм!
Жити в радості й любові
Від душі бажаєм.
Запашною нехай буде
Великодня паска
І довіку буде з Вами
Світла Божа ласка!

Ти тихий мій вечір, мій місяць на небі.
З тобою мій любий, пройду я пустелі.
Бо більше в нікому, такеє терпіння,
І ласка така ,і нічне шепотіння.
Для тебе коханий застелю постелі,
щоб добренько спалось тобі у оселі.
Для тебе усе. Може зіроньку з неба?
Для тебе що хочеш, мені ніц не треба.
Тобі промурчу колискову я наніч.
І твої лиш губи кусатиму зрання.
Для тебе все моє безмежне кохання.
Бо ти моє щастя і моя журба.
У серці вже більше спокою нема.

Йде суд. На лаві звинувачених КОХАННЯ, —
Таке розгублене, збентежене сидить.
(Якого прагне прокурор зізнання?
Що то за блазні свідчать у цю мить?)
Народу різного зібралося чимало:
Від юні до сиви'х поважних літ,
До всіх-бо те кохання завітало,
На кожному залишило свій слід.
Суддя дослухав «праведнії» речі,
Поважно встав, — затих бджолиний рій,
Промовив до малих і до старечі:
— Що ж, люди, вирок маю свій!
Але я слово надаю КОХАННЮ,
Для самозахисту йому відвожу час,
До вироку промову цю останню
Прослухайте уважно, прошу вас.
КОХАННЯ мовчки з лави підвелося,
Поглянуло, немов підбитий птах:
«Ех, ви, чому ще здавна повелося
Шукати винних у своїх гріхах?
Я ж не людина, я не маю тіла,
Яке б за грати, чи гвіздками до стовпів…
Я – ваші прагнення, бажання, мрії, сила,
Я – лиш емоції, я – прояв відчуттів.
У кожного із вас своя дорога,
Я – ваш сліпий, ви всі – поводирі.
Коли не той, не та – біль і тривога,
Якщо знайшов – троянди до зорі!
Тож бережіть троянди, поливайте,
Не кидайте сторонньому до ніг,
Плекайте почуття, мене плекайте,
Тоді не сльози, а довкола сміх!»
У залі тиша. Хтось до долу тупить очі,
У когось сльози капають із вій,
Хтось зрозумів як зміг слова пророчі,
Своя є правда у людей і розум свій.

Холодно і на душі печаль.
А за вікном у вічну синю даль
пливе мрійливо човен сподівань…

Десь в глубині душі співає птах,
викрикує мелодії, що були в моїх снах —
нагадує, що не лишив бажань…

Та про одне я жалісно молюсь:
боюсь що несподівано зірвусь
й печінка жалю не пізнає…

Ми встаємо рано вранці
на роботу поспіша,
будні швидко пролітають,
бо прийшов ХХ-тий вік.
Вік цей правила диктує:
телефони, інтернет,
хто за цим всім не слідкує,
той печерний чоловік.
Все машини за нас роблят,
а ми й радуймся цьому
і чомусь не помічаєм,
що черствіють в нас серця,
люди вже не розмовляють
їдучи там десь в метро,
в вухі в кожного навушник,
слухають вони туц-туц!
Все!, потрібно щось міняти,
адже це зомбовий світ,
нам потрібно поспішати,
адже робокопи скрізь!

Что ты творишь, родной, скажи?
Чего ты трусишь, врешь, не каясь?
Устала! Хватит жить во лжи,
Страдая, мучаясь и маясь!

Насильно, как известно всем,
Не будешь мил, как ни старайся.
Меня не любишь ведь совсем –
Признайся хоть себе. Признайся.

Признайся – все ушло, как дым,
Как летний дождь в сухую землю.
Иль это Бес в ребро седым?..
Не понимаю! Не приемлю!

Ты стал чужим, холодным стал,
Далеким – мне не дотянуться.
Ответь, любимый, не устал?
Не хочешь ли домой вернуться?

Совсем вернуться, навсегда.
Душой и телом воротиться.
Еще надеюсь иногда.
Попробуй просто не напиться.

Мы словно маленькие дети:
«То я дружу, то не дружу».
Я забываю, что на свете
Среди всего дороже нету —
Глаза, в которые гляжу…
…

Душа, розірвавши всі пута,
Тікає – й не знає куди.
Самотня, тобою забута.
Залишився крок до біди.

Над прірвою бідна застигла,
Дмухне вітерець – упаде.
Лиш зблідла, про поміч не скигле,
Не бачиться поміч ніде.

Назад не повернеться, пізно.
Вперед – у безодню летить.
Стоїть перед вибором грізним,
Не знає як краще вчинить.

Самотня. Повільно згасає.
У скронях відлунює дзвін.
Не те, що нікого немає,
Це значить – потрібен лиш він.